МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Костянтин Глушко, штатний аналітик та оглядач центру "Resurgam" з політики Північної Європи
Прапори Фарерських островів, Гренландії, Аландських островів, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Данії та Ісландії. Фото: Gwenael Akira Helmsdal Carre/norden.org. Джерело:
Повномасштабне вторгнення росії в Україну та інтенсивна гібридна війна проти її партнерів суттєво змінили безпекову ситуацію в нордичному регіоні: зі стабільного та відносно спокійного він перетворився на один із ключових просторів протистояння з росією, а зазіхання США на Гренландію додатково загострили ситуацію. Попри це, нордичні країни залишаються об’єднаними та продовжують поглиблювати співпрацю, спільно відповідаючи на нові виклики.
Значною мірою це забезпечує Нордична співпраця — одна з найстаріших форм регіональної співпраці, що ґрунтується на географічній, історичній та культурній єдності нордичних країн. Вона має на меті зміцнення нордичної спільноти в «сильній Європі» та захист нордичних інтересів і принципів у світі.
Ця співпраця охоплює широкий спектр сфер. У сфері інвестицій у розвиток діє Нордичний інвестиційний банк (NIB), а для фінансування проєктів, пов’язаних із протидією зміні клімату — Нордичний фонд розвитку (NDF) та Нордична екологічна фінансова корпорація (NEFCO). Оборонну співпрацю координує NORDEFCO, тоді як політичну взаємодію забезпечують Північна рада на міжпарламентському рівні та Північна рада міністрів — на міжурядовому.
Водночас Нордичне співробітництво проявляється не лише через інституції. Так, Швеція та Фінляндія надали Данії засоби протидії дронам після зальоту російських дронів на її територію, що президент Фінляндії Александр Стубб назвав конкретним прикладом Нордичної співпраці. Рішення Швеції надіслати винищувачі та військові кораблі для патрулювання на фінсько-російському кордоні міністр оборони Фінляндії Анті Гаккянен назвав невід’ємною частиною Нордичної співпраці.
Стаття висвітлює формування та сучасні прояви Нордичної співпраці, її трансформацію і перспективи подальшого розвитку.
Витоки Нордичної співпраці сягають кінця XIX століття, коли між фахівцями та громадськими об’єднаннями нордичних країн почали формуватися транснаціональні мережі, що згодом стали основою системного регіонального співробітництва. Особливу роль відіграли регулярні зустрічі нордичних юристів, започатковані у 1872 році з метою гармонізації законодавства та формування спільної правової культури.
Розпад шведсько-норвезької унії на початку XX століття погіршив відносини між двома народами. Але у кризовий момент — на початку Першої світової війни — королі Данії, Швеції та Норвегії провели зустріч, за підсумками якої виробили спільну позицію: ні Антанті, ні Троїстому пакту не вдасться втягнути їх у війну. Ця подія дала новий імпульс співпраці: у 1920-х роках у п’яти нордичних країнах виникли громадські організації «Norden», що й досі розвивають співпрацю, контакти та взаєморозуміння у регіоні, діючи також на автономних частинах Королівства Данії – Гренландії та Фарерських островах і Фінляндії – Аландських островах.
У міжвоєнні десятиліття відбулося понад 160 зустрічей між вченими, юристами, вчителями та іншими представниками інтелігенції нордичних країн, а 1930-ті роки стали десятиліттям започаткування міжурядової і міжпарламентської діяльності. Саме тоді зародилася традиція регулярних зустрічей прем’єр-міністрів і міністрів закордонних справ нордичних держав, що існує й досі.
Початок холодної війни сприяв інституціоналізації співпраці: у 1952 році Данія, Швеція, Норвегія та Ісландія створили Північну раду – орган міжпарламентської співпраці. Фінляндія, стримувана до цього СРСР у межах політики фінляндизації, про яку детальніше можна дізнатися з нашого матеріалу, долучилася до неї через 3 роки. У 1962 році ці нордичні країни підписали Гельсінський договір, який визначає рамки співпраці, а через 9 років вони утворили орган міжурядової співпраці — Раду міністрів північних країн.
Гренландія, Фарерські та Аландські острови, не будучи окремими державами й сторонами Гельсінського договору, долучалися до роботи нордичних органів на особливих умовах. До Північної ради Фарерські та Аландські острови приєдналися у 1970 році, а Гренландія — у 1984 році, маючи представників у делегаціях Данії та Фінляндії. У Раді міністрів вони можуть робити пропозиції, але не беруть участі у голосуваннях.
Ці інституції сприяли розвитку співпраці у широкому спектрі сфер, зокрема в економічній політиці, на ринку праці, культурі, освіті та науці, транспорті й комунікаціях, а також у сфері охорони довкілля. Серед ініціатив Північної ради було створення Північного паспортного союзу у 1952–1954 роках, який забезпечив громадянам нордичних країн можливість вільно пересуватися між країнами без проходження паспортного контролю, а також проживати й працювати на всій території регіону.
У 1970–1990 роках нордичні держави почали створювати спільні фінансові інституції. У 1975 році Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія та Швеція заснували Нордичний інвестиційний банк (NIB) – міжнародну фінансову інституцію, що інвестує у розвиток комунікацій, транспортної інфраструктури та послуг, екологічно чистих технологій, промисловості, малих та середніх підприємств у нордичних країнах, а з 2005 року й у країнах Балтії. У 1988 році вони ж заснували Нордичний фонд розвитку (NDF), який інвестує у заходи з боротьби зі зміною клімату та адаптації до її наслідків у країнах із низьким рівнем доходу та нестабільних країнах. А у 1990 році було створено Нордичну екологічну фінансову корпорацію (NEFCO) – міжнародну фінансову установу, що використовує фінансові інструменти для просування нордичних екологічних інтересів, зокрема через масштабування зелених рішень нордичних компаній та фінансування зеленого переходу у Східній Європі.
У 1990-х та 2000-х роках нордичні держави під егідою Північної ради міністрів почали поглиблювати наукові зв’язки між державами. У 1997 році було створено дослідницький інститут Nordregio, що спеціалізується на регіональному розвитку та плануванні і надає політикам інструменти та аналітичні дані для розв'язання суспільних проблем. У 1999 році було засновано Нордичний інститут енергетичних досліджень (Nordic Energy Research), що сприяє дослідженню та накопиченню знань для вирішення суспільних проблем у сфері енергетики у всіх нордичних країнах. У 2004 році був утворений Центр нордичних інновацій (Nordic Innovation Centre), який сприяє розвитку підприємництва, інновацій та конкурентоспроможності у країнах регіону. А вже через рік було засновано NordForsk (укр. «Норддослідження»), що забезпечує фінансування спільних наукових досліджень у нордичних країнах та створення дослідницької інфраструктури.
Після 2008 року логіка нордичної співпраці трансформувалася. Оскільки для економічної, наукової та екологічної співпраці вже існували спільні інституції, основний фокус поступово змістився на оборону.
Поштовхом для цього став звіт колишнього міністра закордонних справ і оборони Норвегії Торвальда Столтенберга, який він підготував на прохання міністрів закордонних справ Нордичних країн і презентував у 2009 році. У звіті йдеться про потребу поглиблення співпраці у таких галузях, як авіаспостереження, морський моніторинг Арктики, протидія кібератакам і стихійним лихам, військова співпраця у сфері транспорту, медичного забезпечення, освіти, озброєння та військових полігонів.
Внаслідок цього у 2009 році було створено два безпекові формати співпраці. Нордична безпекова співпраця (NORDEFCO) є структурою безпосередньої військової співпраці між міністерствами оборони та збройними силами Нордичних країн. Другим форматом є «Співпраця Хага» (Haga cooperation), створена для співпраці Нордичних країн у галузі цивільної оборони, тобто підготовки цивільного населення до захисту себе, свого майна та держави від нападу під час війни
У 2024 році Швеція стала останньою з нордичних країн, яка приєдналася до НАТО. Це не призвело до згортання нордичної співпраці, а, навпаки, створило додаткові можливості для її поглиблення у сфері безпеки. Показовим прикладом стала участь військовослужбовців Швеції, Норвегії та Фінляндії у навчаннях у Гренландії на знак солідарності з Данією на тлі претензій США на острів у березні 2026 року.
Таким чином, становлення нордичної співпраці свідчить про формування в регіоні особливої моделі взаємодії, яка виникла раніше, ніж були створені її сучасні інституції. Спочатку спільні практики та контакти між суспільствами сформували основу взаємної довіри, на яку згодом спиралися держави під час створення міжпарламентських, міжурядових, фінансових, наукових і безпекових механізмів. Тому стійкість цієї моделі пояснюється не незмінністю її змісту, а здатністю включати нові сфери співпраці у вже сформовану систему взаємодії. Саме це дозволило нордичним державам зберегти окремий регіональний формат навіть після переходу до спільного євроатлантичного безпекового простору.
Попередній розділ показав, як сформувалася Нордична співпраця та через які механізми вона реалізується. Однак сама наявність інституцій і форматів ще не пояснює, чому ця система зберігає узгодженість і продовжує розвиватися. Ми визначили три принципи, на яких ґрунтується Нордична співпраця: консенсус і національний контроль; нордична додана вартість та невиключність нордичної співпраці.
Під консенсусом і національним контролем мається на увазі, що спільні рішення ухвалюються за згодою держав, а нордична співпраця не передбачає передачі наднаціональному органу повноважень щодо визначення національної політики. Це особливо помітно в роботі Північної ради міністрів: хоча її рішення є обов’язковими після одностайного ухвалення усіма п’ятьма нордичними державами, існує декілька «запобіжників». Якщо рішення відповідно до Конституції держави потребує схвалення парламенту, про це повідомляють до його ухвалення, й обов’язковим для цієї держави воно стає лише після схвалення парламентом. Для Фарерських островів, Гренландії та Аландських островів рішення не є автоматично обов’язковими — вони поширюються на ці території лише за умови їхньої згоди відповідно до актів про самоврядування. Північна рада може надавати рекомендації Північній раді міністрів та урядам країн.
Таким чином, нордичні держави можуть поглиблювати співпрацю без передачі контролю над власними рішеннями та без зобов’язань діяти всупереч власній позиції. Це дозволяє спільно використовувати переваги кооперації там, де інтереси держав збігаються.
Концепт «нордичної доданої вартості» як характеристика нордичної співпраці виник у 1990-х і означає залучення нордичного рівня співпраці тоді, коли спільні дії дають результат, якого складніше досягти окремим державам. Вона ґрунтується на об’єднанні ресурсів і компетенцій, координації дій, спільному використанні інфраструктури або формуванні ширшої бази даних та експертизи. Наприклад, у NordForsk обов’язковою умовою фінансування проєктів є участь партнерів щонайменше з трьох нордичних країн або двох країн та однієї автономної території. Інший приклад – спільний фінансовий інструмент Нордичний інвестиційний банк: об’єднання капіталу дозволяє банку фінансувати довгострокові проєкти в ширшому регіональному масштабі. За подібним механізмом діє Нордична екологічна фінансова корпорація для фінансування зелених інвестицій.
Таким чином, нордична співпраця дозволяє державам посилювати власні можливості за рахунок спільного використання ресурсів, компетенцій та інфраструктури.
Невиключність нордичної співпраці означає, що участь держав у нордичних форматах не обмежує їхньої участі в інших міжнародних об’єднаннях. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО це продемонстрував: після приєднання обох країн до Альянсу Нордична оборонна співпраця в межах NORDEFCO не лише збереглася, а й стала одним із механізмів поглиблення взаємодії в НАТО. Так, 5–6 травня 2026 року міністри оборони нордичних країн зустрілися в Тренделазі (Норвегія) у форматі NORDEFCO, щоб обговорити військову мобільність, співпрацю в повітряному просторі, а також безпілотні системи та засоби протидії їм як елементи посилення оборони НАТО.
Особливий статус Гренландії, Фарерських та Аландських островів протягом десятиліть залишається предметом дискусії щодо розширення їхніх прав і представництва та забезпечення більшої рівноправності з п’ятьма нордичними державами. Хоча у 2007 році було ухвалено Аландський документ, який дозволив Гренландії, Фарерським і Аландським островам головувати на засіданнях Північної Ради, брати участь у роботі комітетів і робочих груп та самостійно приєднуватися до рішень Ради міністрів, Гельсінський договір з 1996 року не переглядався. Таким чином, глобально їхній статус не змінився: вони залишилися не сторонами договору та не отримали рівних із п’ятьма нордичними державами прав.
Найгостріше ця суперечність проявилася на початку поточного десятиліття. Представників Гренландії, Фарерських і Аландських островів не запросили на Нордичний саміт з безпеки і конкурентоспроможності у Стокгольмі, який відбувся 13–14 травня 2024 року, на Нордично-український саміт на полях сесії Північної ради 28 жовтня 2024 року, оскільки безпека і зовнішня політика належать до повноважень Данії та Фінляндії. Після цього Гренландія оголосила бойкот майбутніх засідань Північної ради та Північної ради міністрів, доки її не визнають рівноправним учасником, і пропустила сесію Північної ради в Рейк’явіку. На ній Фарерські острови заявили, що обидва органи кооперації втратять для них цінність, якщо до них не ставитимуться як до рівних.
Для Данії і Фінляндії проблема полягає у тому, що Гренландія і Фарерські острови розглядають урівнювання статусів у інституціях нордичної співпраці як частину шляху до незалежності від Данії, а Аландські острови — як спосіб розширити свою автономію у складі Фінляндії. За чинними правилами Данія та Фінляндія не були зобов’язані надавати цим територіям рівний статус, тож вони нічого не порушували.
Однак претензії США на Гренландію та гібридна війна росії проти нордичних країн, як і попередні кризи, спонукають нордичні країни до єдності та взаємодопомоги. Крім того, Гренландію та Фарерські острови від проголошення незалежності стримує економічна залежність від Данії. Тому Данії вигідно надавати їм рівні права й створювати для них хороші умови: це, з одного боку, знімає напругу та інтегрує їх у спільну взаємодію в межах Королівства Данії, а з іншого — зберігає їхню економічну залежність від Данії. Прикладом такого підходу є рішення з 2027 року безкоштовно лікувати гренландців у Данії коштом данської сторони.
Тому, керуючись безпековими і економічними міркуваннями, Данія і Фінляндія, а з ними й Швеція, Ісландія та Норвегія погодилися на поступки, і почався процес перегляду Гельсінського договору. Фінляндія та Аландські острови спільно головували в Раді міністрів у 2025 році, а Данія та Фарерські острови — у 2026 році. У 2026 році представник Аландських островів став віцепрезидентом Північної ради, а лідерів усіх трьох територій з 2025 року почали запрошувати на зустрічі нордичних прем’єр-міністрів.
Крім фактичного підвищення статусу автономій, солідарність проявилася у конкретних безпекових рішеннях й зміні політичних підходів. Данія почала посилювати безпекову співпрацю як з Гренландією, так і з Фарерськими островами.
Отже, суперечки щодо статусу автономних територій не скасовують головного результату багаторічної нордичної кооперації: вона створила політичну й інституційну основу, яка дозволяє країнам регіону швидко узгоджувати позиції, розподіляти між собою відповідальність і надавати практичну підтримку одне одному в умовах кризи. Саме тому зі зміною безпекового середовища нордична співпраця не втрачає значення, а навпаки — поступово охоплює нові сфери та залучає до них дедалі більше учасників.
Нордична кооперація, що формувалася понад століття, виявилася достатньо стійкою, щоб зберегти єдність регіону навіть за кардинальної зміни безпекового середовища. Російська агресія проти України, гібридні атаки та загострення навколо Гренландії не послабили нордичні зв’язки, а створили додаткові стимули для координації та взаємодопомоги.
Водночас сучасні виклики виявили межі сформованої у XX столітті моделі. Особливий статус Гренландії, Фарерських та Аландських островів дедалі менше відповідає їхній фактичній ролі в нордичній співпраці, що вже призвело до перегляду підходів до їхнього представництва та запуску процесу оновлення Гельсінського договору. Таким чином, криза стала не лише випробуванням для нордичної єдності, а й каталізатором інституційних змін.
Найімовірніше, подальший розвиток нордичної кооперації визначатиметься саме здатністю поєднати ці два процеси: зберегти спільність п’яти нордичних держав як її історичну основу та водночас адаптувати систему до зростання ролі автономних територій. Якщо ця адаптація відбуватиметься без загострення внутрішніх суперечностей, нинішня безпекова криза може стати для нордичної кооперації не періодом ослаблення, а етапом її поглиблення та розширення.
Вам може бути цікаво
